Тваринне та свідоме начала.


Відомо що чоловіки завжди бажають мати багато жінок, різних, назбирати колекцію і бути завжди вільним, незалежним. Жінки хочуть мати одного і обов'язково супермена. І навіть якщо вона не сподівається, що на неї "клюне" супермен, і з цим змирилася, то всерівно мріє власне про такого чоловіка. Це все є природно, і у цьому закладена велика суть. За допомогою самця природа створює нові еволюційні зміни. Призначення самця іти вперед, досягати нового, змінюватися і змінювати світ. Самка виступає інструментом фіксації набутих нових ознак. Самець мусить оплодотворити якомога більше самок, щоб краще закріпити нові ознаки. Але закріплені будуть тільки корисні ознаки. За цим слідкує самка, вона дозволяє себе оплодотворити тільки якісним самцем (суперменом). Звідси і орієнтація жінок на реальних мужиків. Несправжні мужики нехай краще займаються онанізмом, і в ніякому разі не залишають потомства, бо це призведе до погіршення генофонду виду. Але самок і самців приблизно порівну. І тому суперсамці мають виконувати волю природи і мати багато самок, і ці самки, у свою чергу, матимуть тільки супермена, чим теж виконають волю природи. Доречі суперсамець надаватиме перевагу найкращим самкам, із широкими бедрами – щоб зародку було вдосталь місця, із пишними грудьми – щоб немовлята мали вдосталь молока. У нашому суспільстві все поставлено із ніг на голову. Потомство залишають усі, і сильні і слабаки, що дає надзвичайно негативний вплив на генофонд. Штучне запліднення – абсолютний злочин проти людства. Тому, що природа забракувала, дають життя, щоб воно жило і залишало нове немічне потомство. Моногамність на фоні вищесказаного є неприродною. І це підтверджується практикою довготривалих шлюбів, коли двоє починають втрачати цікавість одне до одного. Тут чітко проявляється різниця між чоловіком і жінкою. Найбільше набридає шлюб чоловікові, вільній істоті. Можна сказати, що шлюб є жіночою примхою. Бо саме вона є істотою, що любить стабільність, вміє пристосовуватися до партнера, і має інстинкт народження та виховання дітей, для чого потрібен кормилець і захисник. З інакшої сторони, у людей є таке поняття, якого немає у тварин – кохання. А воно базується на явищах єдиності і неповторності свого об'єкта. Нікого іншого у такому випадку не потрібно. От я і пробую збагнути, як то у людській істоті мають ужитися цих дві складові – тваринна сексуальність, та високі ментальні почуття. Гарантійний термін кохання – 5 років. Далі пристрасть згасає. Залишається тільки те, наскільки двоє вміють жити разом, наскільки їм разом комфортно. Якщо закохані на цей момент перебувають у шлюбі, то починає даватися взнаки істина: шлюб не має нічого спільного з коханням. Кохати можна і без шлюбу, без створення сім'ї, а шлюб це співпраця по життю. Що є метою цієї співпраці? Діти? Люди вирішують жити разом, створюють сім'ю заради потомства. Впринципі достатній аргумент. Виходить наше суспільство сповідує моногамність, щоб виховувати дітей у сім'ї. Але дітей можна виховувати і без сім'ї нашого типу, головне, щоб дитя мало і матір, і батька. Мені здається справа тут у іншому. Наприклад у арабських країнах, де жінки безправні, та не освічені панує полігамія. У західних суспільствах жінка по освіченості не поступається чоловікові, і також не поступається у реалізації своїх прав, зокрема у реалізації права на стабільність і постійність у чоловіках, точніше у чоловікові, а це їй потрібно, як я вже казав, для реалізації материнського інстинкту. От виходить, що шлюб реалізовує тваринні прагнення жінки, але пригнічує тваринні прагнення чоловіка. Тоді як із високими почуттями спільного має мало. Як же поступити розумно чоловікові? Ситуація у сучасному суспільстві не на його користь. Відповідь на це питання я залишаю на потім. Життя людей визначають не тільки тваринні фактори. У тварин природний відбір відбувається по параметрах у першу чергу фізичних, тоді як у людей вирішальними є, як ми знаємо, якості ментальні: сила волі, розум. Саме завдяки цим параметрам люди досягають чогось у житті. У такому випадку можна сказати, що оцінку людської істоти не можна підставляти під тваринні критерії відбору. Бо людина – то є душа, просто у тваринному тілі. Справа у тому, що я й не розглядаю людину лише з тваринного боку, я виступаю проти того, щоб вважати її розумною істотою, якою вона не є. Людина – істота наділена розумом, а це зовсім інша річ. Розумна істота означає розумна на всі сто відсотків, тоді як людина розумна відсотків так на 50. Вона далеко не завжди керується розумом. Дуже часто керується емоціями, часто багато з нас керуються чужою волею та ідеалами, нав'язаними чужим авторитетом. Ступінь розумності коливається у різних людей. У обмежених світоглядом особин він може бути і 30-ти відсотковим (тобто вони на 70% тварини!); тоді, як деякі мудреці, або генії досягають 80-ти відсоткової позначки розумності. Отож на пів розумна людина придумала собі, що вона є розумною істотою, і що все знає про те, як то треба жити, що можна робити, а що ні. Нафантазувала собі, що може керувати природою: клонування, штучне запліднення, генна інженерія; що знає все про те як працює її власний організм, і як з ним поводитися: "лікування" окремих хвороб, та окремих органів. Так от хочу таких розумників розчарувати. Ніхрина ви не знаєте, любі мої. Щодо першої фантазії скажу, що так як створює природа, людина створити не здатна. Клонування людини сотворить виродка – замість материнської енергетики та любові під час ембріонального розвитку – холодна пробірка, а, вибачаюся підігрів до 36,6 від найкращих німецьких виробників нагрівачів. Про штучне запліднення я вже говорив. А от генетично модифіковані продукти. Дурна людина думає, що "покращила" овочі, їхня рентабельність зросла. А те, що вони тепер вже не є продуктами харчування, поломаними, бракованими, будівельними елементами організму, ніхто не знає, чи як? Можна сказати: "Та ні, виробники розумні, самі вони того не їдять". Але і тут заперечу. Бажання побільше заробити на мутантах, жадоба наживи – то не від розуму , а від тваринних потреб мати більше, іще більше. Тваринна тяга накопичувати, що забезпечувала колись виживання, тепер призводить до виродження. Щодо другої фантазії. Медицина придумала стільки хвороб, і стільки способів їх лікувати, стільки "лікарських" препаратів. Але організм людський – то є цілісна штука, не можна лікувати його частину, бо вона функціонує не окремо від решти частин. Не дивно, що ми знаємо стільки "невиліковних" хвороб. Хвороб багато, але здоров'я одне, і шлях до здоров'я теж один – загальне оздоровлення організму шляхом природним, таким як правильне харчування, утримання від їжі на строки від 3-ох днів і до 21-го, заняття спортом, уринотерапія. 12,29,05.05,06.08

Открыть 

Знущання з ближнього


Чому деякі підлітки так люблять знущатися зі слабших? Розуміння цього прийшло до мене вже давно. Тут справа торкається питання самобутності та дорослості. Хто я є? Питання, над яким, мабуть, замислювався кожний. Доросла людина може на нього відповісти легко: "Я банкір", " Я будівельник", "Я просто щаслива людина", "А я матір двох дітей". Підліток же характеризується несформованою ще до кінця свідомістю. Він іще не відчуває себе кимсь. Щоб це відчути треба якось самоутверджуватися. Це можна робити двома способами: а) займатися якоюсь діяльністю і досягати успіху, розвивати себе, рости у очах своїх та очах оточуючих; б) навіщо "напрягатися" працювати над собою, якщо значно простіше принизити іншого, і тоді порівняно з ним ти виглядатимеш вище, залишившись при цьому таким як ти був. Хто який шлях вибирає? Для варіанту "а" необхідно трохи якоїсь внутрішньої сили, розвиненості, це дорослий варіант самоствердження. Але підлітковий вік характеризується не розвиненими у повній мірі як психікою, так і власним "я". Багато-хто слідує таки першим шляхом. Але не всі. Хто пристає до варіанту "б", і що їх спонукає до цього? Спочатку хотілося б спростувати таке розповсюджене і неправильне судження, що це сильніші знущаються зі слабших. Ситуація в дійсності є скоріше протилежною. По-справжньому сильна людина не буде ні з кого знущатися, а скоріше навпаки допомагатиме слабшим (одне із положень рицарського кодексу). Слабка людина знущається із іншої людини, щоб відчути себе кращою за інших, "крутішою". Але задамося питанням, звідки взялася потреба бути "крутішим"? У сильної людини такої потреби немає, адже вона й так вже "крута". Бажання бути "крутим" появляється у того, хто не відчуває себе кимсь, не відчуває у собі чогось вартісного, того, що він може, вміє добре, чим можна гордитися. Якщо не можеш возвиситися сам, то дивись варіант "б". Важливим моментом є те, що знущань зазнають тільки окремі особи, які очевидно чимось відрізняються від інших, чим "заслуговують" на таке ставлення. Вимоги до кандидата на знущання прості. Треба виглядати невпевнено, час-від-часу "стормозити", "лохонутися", бути "не от мира сего", і глузливі насмішки у твою сторону не забаряться – кандидатуру схвалено. А чому власне така реакція на "лохів"? Навіщо їх чіпати? Тут є декілька причин. Із однієї сторони це цікаве і захоплююче заняття, яке до того ж, крім задоволення дає користь – відчуваєш себе кращим за нього, самоутверджуєшся. А з іншої сторони ти не можеш інакше, щось спонукає тебе поставити "лоха" на місце: "Що то за фігня, що це чмо ходить з тобою на ті самі заняття, постійно знаходиться недалеко від тебе, так ніби то нормально, так ніби він тобі рівня?" Справа в тому, кожен найлегше помічає у іншому те, що є у ньому самому. При чому те що ти помічаєш у "лохові" – слабацтво, чи що там, зовсім не означає, що воно там і справді є, його може там і взагалі не бути. Просто якщо б ти поводився так як він, то це би і було слабацтво із твого боку. Людина знає добре тільки свої мотиви і судить по собі. І саме те, що "пацан" бачить у "лоху" можливість самому таким бути, якусь слабкість, якої він думає, що позбувся, "ставши крутим", і спонукає "попускати лоха", щоб усі бачили, що він, "пацан" є протилежністю "лоха", і немає нічого з ним спільного. Якщо "лох" визнає, що він "лох", то проблема сильно зменшується: "Ну нехай вже попадається мені на очі, він же визнав свою меншовартість, а отже не можна стверджувати, що він мені рівня. Все стало на свої місця." А тим часом ось що діється у голові "лоха". Він смутно розуміє чому з нього знущаються: "Ніби все нормально, я нічого їм поганого не зробив, якщо до мене звернутися, то я нормально відповідаю, нікого не ображаю, живу собі тихенько. Ну було там, кілька раз стормозив, їм то яке до цього діло? Чого вони від мене хочуть?" "Лох" то ніякої своєї меншовартості не відчуває, і навіть, і скоріше за все не відчуває також потреби якось додатково самоутверджуватися, йому подобаються його науки, метелики та квіточки, (типовий заучка, або по американському "ботан", "придурок", правда із IQ під 120), чи його комп'ютери, або ще щось у чому він знаходить себе (простий "лох"-невідмінник), і саме тому проводить багато часу, займаючись цим заняттям, і мало спілкуючись з однолітками, окрім таких же як він. Саме ця мала доза спілкування із різними однолітками призводить до невпевненості у оточені класу, та соціальному оточені взагалі. Проте "лох" значно частіше виростає у видатну людину, аніж "стоячий пацан". Так хто ж сильніший "пацан", чи "лох"? Щодо духовної сили, то сильніший однозначно "лох", адже він зростає духовно терплячи знущання. Сила волі, та фізична сила: десь порівну, у деяких випадках переважає один, у інших другий. У чому "пацан" дійсно переважає, то це шустрість. Тут я вже торкнувся шкільної "пацаністсько-лохістської теорії", яка говорить, що є два типа хлопців: пацани та лохи. Сама її суть древня як світ, проте вона має характерні особливості нашого часу, пов'язані із бандитизацією пострадянської держави та героїзацією покидьків суспільства. Отже пацан, то є крутий "тіп", який може бути більше чи менше "стоячий". "Стоячість" – то є рівень авторитетності у кримінальних колах. Хоча, часто у цих колах більше понтів аніж кримінальності. Але трапляються і справжні "трудящі" пацани, які причасні до організованої злочинності. "Трудити" перекладається на літературну мову, як "красти". "Пацан должен красть" – іще одне положення теорії. Той хто починає красти "босяк", як і у злодійських законах, звідки теорія й походить. "Лох" – то є пусте місце. "Лохів б'ють" – іще одне неписане правило теорії. Лохів треба розводити на гроші. Найпростіший спосіб це зробити – "поговорити на гроші" з лохом, кінцевою метою чого є "загрузити" його на гроші. Робиться це просто: починається розмова з ним у принизливій манері; а коли "лошара" відповість образою на образу, говориться: "Ти чьо оху… лошара, з тебе завтра 10 рублів." Під рублями маються на увазі гривні, а розцінки на фоні зростаючої інфляції вже мабуть піднялися. У 2000-ному році мінімальний "загруз" був на червонець. Якщо лох не приносить гроші у встановлений (пацаном) термін, то його можна ставити на "щетчик". Взагалі за кожну образу пацана лохом, або іншим пацаном, пацан має право "вдарити", що являє собою удар кулаком не в лице і не обов'язково сильний, головне тут відновлення честі і гідності пацана. Лох не має честі і гідності і його можна бити коли завгодно, і як завгодно з нього знущатися. Як вже видно із вищесказаного будь-яка образа, чи, не дай боже, удар пацана лохом жорстоко карається фізично чи фінансово. Теорія не визнає інших каст крім двох описаних, тобто ти або пацан (ти з нами), або ти лох (ти проти нас), хоча є ще така група, як "мужик" – той, хто замість того щоб красти, пішов працювати. Але "пацан може робити з мужиком, що захоче". Пацани дуже люблять питати сумнівних пацанів: "Як ти докажеш, що ти пацан?" Пробувати це своє пацанство не варто й починати, бо оскільки тебе таке питають, то вже не вважають пацаном. Якщо себе правильно поставити у класі, то ніяка теорія тебе не торкнеться, і ніхто не заставлятиме тебе бути пацаном чи лохом, ти будеш собою. А тепер про знущання в армії (дідівщина). Вони мають якісно іншу природу ніж "беспредел всредней школе." Знущання з лохів базується на неповазі до них. У армії повага до особистості духа залишається. Не поважається скоріше його стан (те, що він мало прослужив). Але самі знущання значно жорстокіші, ніж шкільні. Тут і побої більші, і куча додаткових способів знущань, наприклад армійські приколи типу "сушіння крокодила", доклад на "фанеру", "музичний лось", треба буде їх колись докладно описати. Я навіть вже починав це іще в армії, але не закінчив цю справу. Якщо шкільні знущання не мають корисного навантаження, то армійські сповнені глибокого змісту. Перш за все за допомогою дідівщини досягається дисципліна, саме тому офіцери закривають очі на неї – їм це на руку. Взагалі в армії можна замучити або по статуту, або по дідівщині, кращим вважається друге, тобто перше страшніше. Важливість додаткового підвищення дисципліни стає зрозумілою, якщо взяти до уваги, що солдат строкової служби робить своє діло задарма, і не має практично ніякого стимулу працювати, та абсолютно незацікавлений у результатах своєї праці. Тому його треба "затягувати" – постійно завалювати роботою, щоб у нього не появилося вільнодумство про те, як проводити час у армії. "Затягнуті" духи – це те що потрібно армії, і те що досягається за допомогою дідівщини. Армійські знущання фактично не можна назвати такими, що походять із комплексу неповноцінності того, хто знущається, як у шкільних, але природа причин така сама: дід бачить у духові себе у минулому, і пробує довести, що він вже не такий. 22.04.08

Открыть  Комментариев 2 

Реалізм та сприйняття світу


Дивна річ здається, що реалізм неминуче веде до песимізму. Тому що він передбачає домінацію розуму над душею. Адже душа постійно десь літає, чогось бажає ( і обов'язково чогось хорошого), а розум навпаки старається бачити усе таким, яке воно є, реальним. Взагалі, розум, нічим не зрівноважений, приводить до негативного світосприйняття власне за допомогою реалізму. Мені запам'яталися судження Шопенгауера про гіркоту буття, він не раз зазначає про те, що життя – то в основному страждання, що саме неприємні відчуття є реальними, а добрі ні, оскільки якщо вони (добрі) є, то їх не зауважуєш, на відміну від негативу. І я так само думав, таке саме зауважував, і тому був із ним повністю згоден. Але зараз, після переходу на оптимізм (який я зробив так би мовити насильно, тобто зусиллям волі), я починаю зауважувати інше: у позитив можна перетворювати дуже багато чого (може все взагалі?), а це суперечить попереднім судженням. Починаю бачити, що все залежить від сприйняття, і, що саме важливе, цим сприйняттям можна керувати за допомогою волі. Перед тим як народитися (= після смерті), немає місця турботам, проблемам, у душі панує спокій і щастя, не у всіх, звичайно, але я зараз не про це. Отже щось мені підказує, що не може бути у земному житті все аж на стільки по інакшому, ніж у Тонкому світі, свідомість то та сама. Однозначно фізичний світ створений для того, щоб відчувати труднощі, і на них вчитися, але чи обов'язково ці труднощі мають супроводжуватися стражданнями? Чи можна будь-які труднощі відчувати як щось приємне? Здавалося б ні, але мені чогось хочеться відповісти що так. А що, якщо те, що заставляє страждати, насправді так впливає, бо ми надаємо цьому надмірної важливості? Чому так приємно відчувати смертельну небезпеку, коли знаєш, що зможеш воскреснути, якщо, звичайно, не забув засейвитися, я про комп'ютерні ігри. У них ти не надаєш перспективі померти важливого значення, оскільки знаєш, що ставки не високі – ну доведеться грати із останнього збереження, а отже одержуєш задоволення від близькості смерті , у житті таке неможливо бо ставки високі – помреш, значить не завершиш справи у які вклав стільки зусиль, втратиш стільки невикористаних можливостей, і т.д. внаслідок нерозвинутості свідомості люди часто надають надмірної ваги чому-небудь, страждають, що щось не так я к їм хочеться, але всерівно колись виростають, і згадуючи це думають: " От я був (була) дурним (-ою) переймався (-лася) із за таких дурниць даремно страждав (-ла)". А скільки іще таких перебільшень важливості у житті кожного з нас? Одні й ті самі речі можна сприймати по різному залежно від того на що налаштований твій світогляд. Прикладом може бути те як я сприймав дівчат. Надивившись картинок із моделями я, був момент, почав порівнювати усіх дівчат під свій канон краси (а це Арія Джовані та Кармен Електра), і сприймав їх зовнішність по рівню наближення до ідеалу. А це підхід суто розумовий, який призводить до частого незадоволення певними елементами зовнішності, розум не хоче сприймати те, що не таке, як він запланував. Є ж хороші елементи, здавалося б пора починати ними насолоджуватися, але ні, от якщо б іще те і те, тоді вже все буде ідеально, і можна буде починати радіти. А це вже призводить до того, що крім елементів, якими незадоволений більше нічого не бачиш. Саме так реалізм призводить до песимізму. Особисто в мене це прагнення до ідеального особливо гіпертрофоване. Я у всьому прагнув досягати досконалості, із-за чого не насолоджувався тим, що є, поки воно не ідеальне. Коли я змінив світогляд з так-званого реалістичного на оптимістичний, до мене прийшло відкриття: зовсім некрасивого не буває, просто є часткові випадки краси. А з цього випливає, що насолоджуватися можна зовнішністю будь-якої дівчини, просто одною більше, іншою менше. Отже, щоби щось мати не потрібно постійно це шукати, і думати, а чи те, що я маю таке, як треба, чи ні. Потрібно бути налаштованим на те, що бажаєш, уявляти, що все, що навколо тебе вже у більшій чи меншій мірі таке як треба, не звертати уваги на те, що в тебе перед очима, але тобі непотрібне (недоліки когось чи чогось), тільки тоді того що треба ставатиме щоразу більше, тому-що те, що у думках приходить у життя (відбувається матеріалізація думок). Голий розум до добра не приводить. Він мусить бути зрівноважений душею. Ці дві сили, діючи разом, співпрацюючи, здатні творити дива. 05.04.08

Открыть  Комментариев 1 



Мои Фото

Мои фотоальбомы



Содержание страницы

Календарь
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вск
       
6

Интересы

Мой RSSМой RSS


ОБОЗ.ua